Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа отець-доктор Ігор Бойко у межах вишкільної програми «Виклики війни» для семінаристів і священників поділиться думками і досвідом стосовно сутності груп взаємодопомоги; завдань та механізмів дії груп взаємодопомоги; духовної переміна осіб, які пережили горе: перетворення болю у любов.
― Коли Христос дізнався про страту Івана Хрестителя, він усамітнився. Ми не один раз в житті зустрічатимемося з втратами, тому варто вчитися поведінки в Христа. Він проявляв співчуття. Тож і для нас важливо не лише виконувати богослужебні обов’язки, а пам’ятати, що родина померлого потребує нашої уваги і співчуття. Тому, якщо можете знайти бодай пів години для того, щоб побути з родиною, померлого, ― акцентував на початку свого виступу отець Ігор.
На прикладі Христа, який довідавшись, що Його смерть наближається, просить віддалити ту чашу, та все ж приймає волю Отця, маємо навчитися сприймати смерть.
― На наше сприйняття смерті впливає кілька чинників. Найперше, це ― обставини смерті. Вони можуть бути різними. Важливим є також стосунок із померлою особою. У цьому нам допомагають внутрішні ресурси ― молитва, наша духовність. І заключною є зовнішня підтримка. І це може бути група взаємодопомоги ― місце чи особа, до якої можу прийти, поговорити, яка мене розуміє. Важливо щоб саме священники були тими, хто можуть підтримати, ― підкреслив ректор Духовної семінарії.
Священник додав, що природну смерть легше сприйняти. Адже деколи вона приходить внаслідок тривалої чи складної хвороби. Важко переживати несподіваний відхід.
― Найперше важливо вміти прийняти біль. Заперечення ― це те, що люди відчувають, коли дізнаються про раптову смерть рідних. Згодом приходить прийняття і розуміння. Друге, важливо вміти висловити свій біль. Тому не правильно, якщо до вас хтось приходить і плаче, говорити «не плач все буде добре». Ми маємо навчитися супроводжувати біль людей. Сльози ніколи не є виразом слабкості, а усвідомленням, що той, кого я любив, більше не зі мною. Це нормальна реакція через відчуття болю. Опісля важливо навчитися адаптуватися до життя після втрати. Найважливіше ― продовжувати жити і проявляти цікавість до чогось нового.
Прикладом того, як допомогти пережити раптову втрату рідних є група взаємодопомоги, яку організували в Львівській Духовній семінарії Святого Духа після розстрілів на Майдані.
― Для мене найважче було зробити перші дзвінки до рідних загиблих. Пригадую відповідь на пропозицію приїхати на спільну молитву і спілкування: «дякую, що за на пам’ятаєте». Це стало поштовхом до наступних дзвінків. Друге, що було важливим, написати лист. Бо хтось міг не розчути чи неправильно зрозуміти. Тому було важливо ту інформацію продублювати письмово, ― пояснив священник. ― Ці групи потрібні, щоб надавати підтримку. Люди потребують цього. Така група ― це місце, де можна поговорити про біль, разом поплакати. Бо в сім’ї той біль будуть тамувати. Людина хоче почути, що її болить, висловити свій біль, плакати і ніхто цього не стримує. Коли поруч є люди, які мають такі самі пережиття, це є найкраще розуміння.
Тоді з кожної родини, які були з різних міст, прийшло досить багато людей. Тому важливо було створити таке місце для них.
― Ми використовували різні нагоди і підходили креативно. Одного разу після Літургії організовували свічковий похід. Кожен такий момент, який об’єднує. Тому перш за все треба створити місце, де вони зможуть зустрічатися. Друге, проявляти солідарність і страждання. Ми ніколи не знаємо, чи це їхня єдина втрата. Третє, люди отримують певну інформацію і пробують аналізувати свій стан. Четверте, необхідно розвивати здатність вирішувати проблему, зрозуміти, як далі жити, як зберегти пам’ять про втрату. Ми пропонували спробувати розвинути те, що любили їхні рідні. Одній мамі, син якої дуже любив футбол, ми запропонували організувати футбольний турніру в пам’ять про нього ― героя Небесної сотні. Ці турніри досі періодично відбуваються. Також писали книжки-спогади. В Городку сім’я відкрила музей в своїй хаті, ― розповів отець Ігор.
Роботу з людьми будували в такий спосіб: їх ділили на різні групи і опрацьовували різні теми. за майже два роки опрацювали 21 тему. Кожен учасник був залучений у них. Завданням такої роботи було перетворити біль у любов. Кожна зустріч розпочиналася спільною молитвою, після цього формували групи, в яких було більше двох осіб різного віку і статей. Давали їм можливість 45 хвилин говорити на різні теми. Щоразу завершували ці зустрічі питанням, чи є хтось, хто хоче поділитися якимись думками. Зазвичай люди самі виходили і говорили. Також обов’язково повідомляли про наступну зустріч і її тему. Вони відбувалися двічі на місяць.
Наскільки це результативно стало зрозумілим, коли родинам загиблих запропонували приїхати на зустріч із психологами до Києва.
― Там були різні сім’ї. Тоді я помітив, що родини, з якими ми вже працювали, зналися між собою, вони не були вже одягнені в чорне, спілкувалися між собою, обнімалися. Інші родини ― всі в чорному, стояли самі, плакали. Важливим етапом нашої взаємодії стала також чотириденна зустріч у Зарваниці, до якої ми залучили понад 20 психологів, священників. Завершальною стала наша спільна поїздка в Карпати.
Пізніше таку ж працю провали з рідними, які втратили своїх близьких в АТО.
― На початку всі ми є зраненими, але маємо стати цілителями людських ран. Пригадую, як в Зарваниці казав, що не маю відповіді, чому Бог їх покликав бути першими. Та, можливо, одного дня вони допомагатимуть іншим, які втратили своїх близьких. Знаю приклад, однієї жінки з Італії, яка втратила єдиного сина. Коли йому було 25 років, його на смерть вбив водій під наркотичним сп’янінням. І ця жінка взяла для себе за життєву місію ― їздити школами Італії, зустрічатися зі старшокласниками і говорити, щоб вони не вживали алкоголь і наркотики і не сідали за кермо. Вона працює також зі сім’ями, які зазнали таких втрат, ― додав отець Ігор.
Отець-доктор звернувся до семінаристів із пропозицією організовувати такі зустрічі. Та наголосив, що, почавши це, не можна зупинятися. Тому важливо об’єктивно оцінити свої сили перш, ніж починати. Також закликав, пам’ятати, коли вже стануть душпастирями, бути активними слухачами і набратися терпеливості, бо люди не завжди швидко перед зможуть відкритися.
Підготувала Наталія Павлишин
